Апофеоз дремучего невежества
Апофеоз дрімучого невігластва
Розберемо і «аргумент Паскаля»: мовляв, якщо є хоч невелика ймовірність, що віруючий потрапить в рай, а невіруючий — в пекло, то вигідніше на всякий випадок вірити.
Цей нібито раціональний аргумент очевидно неспроможний вже хоча б тому, що релігій — багато, і немає ні прямих, ні непрямих ознак, що дозволяють визначити, яка з них (а точніше навіть — яка з конфесій всередині якої релігії!) Є істинною.
За віру же в помилкового бога, і навіть за неправильну віру в істинного (тобто за єресь) ті ж самі релігії загрожують не меншими, а то й більшими пекельними муками, ніж за атеїзм (що по-своєму навіть логічно: вже краще просто ухильники, ніж воює на боці ворога; взагалі патологічна агресивність релігії, «церкви войовничої», при всіх міркуваннях про «любов» і «світі» сприймає іновірців саме як ворогів, теж вельми показова в контексті нашої теми).
Більш того, якщо бог, по-перше, існує, по-друге, зацікавлений у тому, щоб в нього вірили і поклонялися певним чином, і по-третє, нагороджує і карає за це (зауважимо, що жоден з цих тез не слід з попереднього) — чому, як уже було сказано, він не явить свою волю людям абсолютно однозначним, що виключає сумніви і різночитання способом?
Тексти священних писань, які «істинні тому, що в них написано, що вони істинні», не пропонувати. Так що, якщо такий бог існує, то він не то сам не знає, чого хоче, не те знаходить задоволення в знущаннях над людьми, не те просто не керується логікою і причинно-наслідковими мотивами у своїх діях.
Очевидно, що спроби заслужити нагороду такого божества «гарною поведінкою» наївні; з тим же успіхом воно може відправляти в пекло якраз праведників. Таким чином, віруючий не отримує ніякого гарантованого виграшу в гіпотетичній «будушей життя» (на користь існування якої немає ні єдиного аргументу), а от у реальному настояшие програє багато, підкоряючись всім цим безглуздим ритуалам і обмеженням.
Можуть заперечити, що якщо навіть такий розумний чоловік, як Паскаль, всього цього не зрозумів, то що взяти з простих віруючих? Чи можна говорити про їх психічних патологіях, якщо вони просто не вміють логічно міркувати?
Ось якраз приклад Паскаля показує, що — можна. Бо він у загальному випадку міркувати, очевидно, вмів — а от як справа дійшла до релігії, так ця здатність йому відмовила. «Аргумент Паскаля» — це зовсім не логічний висновок атеїста про доцільність віри; це раціоналізація віруючого, який намагається «заднім числом» виправдати вже сидить у його свідомості ірраціональну догму.
У психіатрії подібні раціоналізації — справа вельми поширене, і чим вище інтелект пацієнта, тим більш витончені і на перший погляд переконливі форми вони можуть приймати. Хоча насправді завжди будуються на підсвідомому ігноруванні, уникнення, витісненні деяких цілком нескладних (і навіть очевидних) міркувань.
Настільки ж неспроможний аргумент на захист релігії, що зводиться до численності її прихильників. Не тільки істинність, а й медична норма аж ніяк не визначається більшістю. Карієс, наприклад, є в наявності практично у 100% населення, через що не перестає бути патологією.
Так, якби всі люди народжувалися з вбудованою вірою в певний — один і той же! — Релігійний канон, це було б вагомим аргументом на користь того, що хтось (зовсім не обов’язково бог!) В них цей канон заклав. Але нічого подібного не відбувається.
У походження релігійної віри немає нічого загадкового і вимагає залучати невідомі науці сутності. Про релігію як про колективне неврозі писав ще Фройд, і якраз тут, на відміну від його пансексуальних теорій, він цілком переконливий.
Маленька дитина живе у світі, в якому йому дуже багато чого невідомо, незрозуміло й страшно; він мало що здатний зробити самостійно і постійно потребує допомоги і захисту. Але у нього є батьки, які, в його уявленні, все знають і все можуть, до яких можна звернутися за розрадою, у яких можна випросити чи заслужити гарною поведінкою різні подарунки, але які в той же час і карають за погану поведінку.
Оскільки дитина ще нічого не знає про смерть, він вважає безсмертними і батьків, і себе теж.
Для малюка це все нормально — ненормальним це стає, коли таке ж уявлення про світ зберігається і у дорослої людини, який, вимушено визнавши, що його рідний батько зовсім не всемогутній і не всеведущ, переносить всі ті ж самі властивості на вигаданого «батька небесного» (в патерналістських суспільствах, в яких і формувалися всі монотеїстичні релігії, головну роль в сім’ї відіграє, природно, батько, а мати — в кращому випадку заступниця перед ним).
До тих же інфантильним комплексів відносяться і уявлення про те, що все в світі існує «для чогось», а не саме по собі, і що у всього має бути першопричина (при цьому питання «а що тоді першопричина першопричини» в дитячу голову не спадає — і якщо для дитини це ще припустимо, то для дорослого вже симптом, реально використовуваний при постановці психіатричних діагнозів — наприклад, на запитання «якщо при катастрофах поїздів найсильніше страждає останній вагон, як можна підвищити безпеку пасажирів?» хворі відповідають «відчепити останній вагон »).
Сюди ж відноситься і дитяча схильність «одушевляти» неживі предмети (характерна не тільки для язичництва, а й для монотеїстичних релігій з їх святинями). Ситуація ускладнюється, коли на все це накладається вже згадане витіснення власних вад, перекладання відповідальності на вигаданих покровителів, які врятують і подбають, і вигаданих ворогів («це мене біс поплутав!»)
Ну а коли люди з подібними психічними проблемами об’єднуються у спільноти, де їх симптоми взаємно підсилюють один одного, коли обсцессівно-компульсивні розлади приймають характер обов’язкових «священних» ритуалів, коли в цій нездорової середовищі визрівають і прогресують фобії, параноїдальні ідеї та інші форми патології, аж до екстатичних судом і марення з галюцинаціями — ось тоді ми і отримуємо клінічну картину, іменовану в просторіччі релігійним життям. Втім, це працює і у зворотний бік.
Немає навіть сенсу дискутувати, що первинне — нездорова психіка породжує релігію або релігія калічить психіку. Обидва процеси доповнюють і підсилюють один одного, а подібне притягує подібне.
А психіка навіть нормальної людини, що попав в цю м’ясорубку (або, вірніше сказати — душогубку), з самого початку (тобто в більшості випадків — з перших років життя, коли дитина ще не здатна чинити опір) піддається важкої насильницької ломки: людині вселяють , що він винен вже тим, що народився, що він — раб і завжди буде рабом, що він повинен все своє життя принижено благати про милість, і тоді, можливо — може бути! — Акурат перед смертю спокутує і уникне вічних тортур. Чи багато шансів у жертви такої обробки вирости психічно здоровою?
Природно, релігійність не є психіатричним діагнозом в строгому сенсі терміну; як зрозуміло з вищесказаного, вона може бути проявом (і поєднанням) різних психічних патологій, причому різних як по суті, так і за інтенсивністю, від порівняно безневинних неврозів і комплексів до важких хронічних розладів, що вимагають госпіталізації. Але все ж, чи можуть бути серед віруючих і полносью психічно нормальні люди?
Так, можуть. За умови, що ці люди не мають уявлення про фізику, астрономії, біології і взагалі досягненнях науки за останні п’ятсот років, про людської історії, про існування інших релігій і про правила логічного мислення. Ось такі віруючі, по всій видимості, цілком психічно здорові.
Втім, чи можна називати настільки дрімуче невігластво нормальним — питання окреме. Чи можна вважати віруючих психічно нормальними людьми?
